Аудіокнига – підручник О. П. Глазова «Українська мова» 6 клас Київ «Освіта» 2014 рік

Підручник О. П глазової для 6 класу – це прекрасний посібник із чудовими вправами, гарним і чітким поясненням, правилами. Надзвичайно подобається мені та моїм бувшим учням матеріал із прислів’ями, приказками. Тексти пронизані любов’ю до людей, світу та України. Бажаю усім мати глибокі знання з української мови і легко користуватися підручником. Ось посилання на нього: 

https://yadi.sk/d/xoKHusCn32MZT3

Кожен файлик відповідає сторінці підручника. Це зроблено для того, аби номер названої вчителем сторінки дитина могла легко відшукати, натиснувши на клавіатурі планшета, ноутбука чи телефона комбінацію цифр. З часом цей підручник з’явиться на сайті з підручниками у форматі дейзі. Формат дейзі дозволяє легко знаходити номер вправи, правило, малюнок чи таблицю. На жаль, у Вінниці приладів дейзі у незрячих поки немає, тому формат MP3 поки для вас буде також у великій пригоді. 

Активно й швидкими темпами, експериментально й з різною шкалою успішності впроваджується в Україні інклюзивне навчання. Про результати такого навчання судити ще дуже рано. Безліч проблем виникає у школярів з особливими освітніми проблемами у звичайних загальноосвітніх школах, кожне захворювання диктує неповторні методи та засоби пристосування до життя в соціумі. В умовах війни та економічної кризи людям та дітям з інвалідністю особливо важко. А батькам особливих школярів та самим же учням в таких умовах, та ще й в умовах експерименту, коли ні фахівців, ні знань, ні підручників, ні спеціальної наочності катастрофічно не вистачає, доводиться зовсім не солодко. Креативність, терпіння та толерантність стають у великій пригоді.

 Вінницька громадська організація «Хвиля життя», яку створила лікар-офтальмолог Малачкова Наталя Валентинівна, вирішила допомагати дітям із проблемами зору. На зібрані кошти під час проведення акції у 2015 році в ТРЦ «Мегамол» члени організації вирішили записати аудіо підручник з української мови для 6 класу. Чудова волонтер Юлія Яблонська радісно й охоче згодилася начитати підручник з урахуванням усіх особливостей – озвученням малюнків, таблиць, позначок та певних деталей. Звукорежесером аудіоначитки був Олександр Войтко. Консультували читця Юлію я та режисер, так як ми самі маємо проблеми із зором.

Робота рухалася цікаво та жваво. Юлії доводилося частенько заглядати у довідники та в інтернет за довідками до малюнків, бо вони, нажаль, зовсім у сучасних підручниках не чіткі. Так паралельно ми дізнавалися багато цікавого не лише про мову, а й про українських діячів, про мультики та інші сфери життя. Часом відшукати інформацію про намальоване чи здогадатися, що саме зображено було досить важко, вмикали фантазію й мозок закипав. На допомогу приходив завжди Юлін оптимізм та гумор.

Тренінг Руслана Краплича для ГО "Хвиля Життя"

Із змінами після «Революції гідності» приходить розуміння того, що ситуацію на краще змінити можеш лише ти сам. Жоден президент, прим’єр чи олігарх не хоче випускати контролю громадян за рахунок   субсидій, заробітніх плат чи пенсій зі своїх владних рук. Чим біднішими будуть ці громадяни, чим пильніше слідкуватимуть державні органи за майновим станом кожного громадянина, тим довше люди залишатимуться бідними й пригніченими, а з такими людьми можна робити, що завгодно, бо вони починають сповідувати рабську ідеологію.

                З плином часу й дворічною турботою нової влади соціальна допомога людям з особливими потребами, у яких відсутній зір, знизилася в доларовому еквіваленті з 155 умовних одениць до 60 умовних одениці. Хто не уявляє собі життя сліпої людини, може закрити очі хоч на годину і так пожити, зробити будь-яку побутову звичну домашню роботу. як змогла б здорова людина, опинившись в ситуації сліпого, вижити на такі кошти? А Патерналізм у людини із особливими потребами може й бути достатньо високим, але не у всіх незрячих людей панує в голові ідеологія того, що їм усі зобов’язані чимось. Тисячі сліпих людей живуть нормальним звичним життям, створюють сім’ї, виховують дітей. У одній родині незрячих навіть син віддав життя за нашу Вітчизну на Донбасі. Сліпі люди голосують на виборах, навчаються в університетах, часом і працюють за наявності місця роботи. тож, незрячі – це такіж громадяни, як інші здорові люди.

Світ влаштований так, що життя у ньому під лаштоване під комфорт здорових людей. Звичайно, за кордоном, у розвинених країнах безбар’єрність й доступність для будь-яких людей передбачена, але сам незрячий також повинен підлаштовуватися під звичайний уклад життя: він має навчитися жити серед здорових людей. На долю сьогоднішніх українських сліпих випала нелегка місія - розкрити світові самих себе, бо за радянського часу дуже добре працювала система шкіл-інтернатів, УТОС. Система була закритою для суспільства: незряча дитина навчалася в інтернаті, потім йшла працювати на підприємство УТОС, спершу отримувала гуртожиток, а потім і квартиру, автобус возив людей на роботу, там же й був спеціальний магазин, медичний пункт з усіма фахівцями, бібліотека, клуб, вечірня школа. Усе працювало добре й злагоджено. Але здорові громадяни нічого зовсім не знали про сліпих, вони рідко бачили їх утранспорті чи в інших закладах.

                Нині все по-іншому. Незрячі поставлені в умови виживання на рівні із здоровими людьми. Конвенція про права людини в Україні нормально ніколи ще не працювала, тому самим незрячим доводиться створювати нові громадські організації, шукати працю поза межами УТОСу. Вже майже рік я знаю Вінницького офтальмолога, Малачкову Наталю, Валентинівну. Вона наперекір усім засторогам вирішила пізнати природу сліпоти не лише фахово, а й з позиції звичайного життя. Лікар Наталя створила громадську організацію «Хвиля Життя». Організація має амбітну мету –змінити на краще якість життя незрячих у Вінницькій області. Її друзі, чоловік та інші члени організації вже зробили хоч і небагато, але кроки діяльності є впевненими та результативними. Записано аудіо підручник з української мови для 6 класу, проведено акцію в торговельно-розважальному центрі «Мегамол» по збору коштів на цей підручник, виграно гранд на тренінг по веденню справ громадської організації «Стратегія планування».

Тренінг проводив чудовий фахівець Руслан Краплич. Вміння вести чітку лінію тренінга, доступність пояснень стратегічного планування просто зачарували мене. Хотілося ще і ще говорити з такою приємною і доброзичливою, раціональною й обізнаною в усіх сферах діяльності людиною. Тренінг повинен обов’язково штовхнути справи організації далі. Мотивація робити розпочату справу, розуміння місії після роботи в групах страшенно зросла. Я усвідомлюю, що просто задля майбутніх змін на краще зобов’язана довести членам організації та Наталі те, що адаптація незрячої дитини може бути успішною. Моя місія  сформувати в членів організації позитивний образ сучасного українського сліпого. 

Власне бачення освітніх проблем незрячих в Україні

            Відсоток незрячих новонароджених в Україні зростає. Усе частіше молоді батьки стикаються з ретинопатією немовлят. Радість від появи в сім’ї дитини змінюється на розпуку та жах. Спершу це виснажлива боротьба за залишок зору, а потім осягнення премудростей виховання незрячої дитини. Реальність диктує й підказує шляхи й методи.

            Головне, що мають зрозуміти батьки сліпої дитини це те, що світ їхня кровинка буде пізнавати через дотик та звук. Втрата зору – це не втрата розуму, тому необхідно забезпечити умови нормального розвитку. Польські сестри започаткували центр для батьків, які мають незрячих діточок, у Старому Скалаті (Тернопільщина). Я знаю родину, яка бувала в гостях у цьому центрі не один раз. Саме ці сестри допомогли батькам Темофія зрозуміти, як потрібно виховувати розумного сина. А ще Валентина Антонівна з Харкова зі своїм проектом «Мамина школа» робить величезний вклад в освітню роботу незрячих дітей. Усі ці проекти – це приватні капіталовкладення або гранти. А яку ж допомогу мають незрячі діти від держави?

            На це питання можна відповісти так: соціальна допомога в розмірі 1437 грн. Чи можуть батьки забезпечити на таку суму нормальний розвиток своєї дитини? Звичайно, ні. Особливо страшно, якщо така дитина народжується в неблагополучній родині. В такому разі соціальна виплата стає гарною підтримкою гулянок чи інших потреб горе-батьків. А що ж. У нас держава полюбляє обездолених. У селі моєї бабусі одній ледащиці-матері, яка хвора на голову й має 2 дітей, знає, що таке травичка, держава зобов’язала сільську раду навіть ремонт хати зробити. У держави своє бачення… А хаос і безсистемність в освіті незрячих позбавляють багатьох сліпих дітей нормального розвитку. Декларативні заяви та закони про інклюзивну освіту залишають батьків сам на сам з проблемами освіти незрячої дитини. Звичайно, інтернати ніхто не закрив, але до 6 років, як мають виховуватися такі діти. Та чи усі вони поїдуть до інтернатів, чи підуть для галочки у звичайну сільську школу? У сучасних  прозорих офісах по країні сидить і важко працює безліч люду, який активно займається соціальною політикою. А в задніх дворах, за цими розкішними будівлями, де вершаться долі мільйонів інвалідів та пенсіонерів, стоять дорогезні іноземні автівки, на яких державні чиновники добираються до місця роботи.

            Реабілітаційні центри для сліпих дошкільнят та батьків мають бути у кожному обласному центрі, а навчання й реабілітація незрячого має бути не по бажанню, а обов’язковою. У таких центрах повинні працювати самі незрячі, які пройшли власний шлях інтелектуального зростання, мають відповідну освіту. А то хто ж краще знає усі тонкощі життя сліпого, якщо не сам сліпий? Нинішні державні реабілітаційні центри такі вбогі та застарілі, що диву даєшся. А декларативні центри відмивають гроші дуже гарно.

            За деклараціями турботи про сліпих криється стільки цинізму, що ні в казці сказати, ні пером описати. Обов’язком стало для дружин президентів відвідувати інтернату Києві у день «Білої тростини». А що від тих відвідин? Подивились, пожаліли, подаруночки вручили, та й по всьому. Усе! Живіть далі як самі знаєте. Ми ж то знаємо. Але скільки удуть інвалідами прикриватися для власного піару? Краще б узяли досвід з Європейських країн, перенесли в Україну, а не відмивали гроші, не декларували свою турботу.

            Ще одне питання, на яке відповіді немає. Навіщо давати пільги у ВНЗ на навчання інвалідів, якщо потім цим інвалідам немає де працювати. Щоб після університету ця жахлива реальність ще раз боляче стукнула? Ось і сьогодні на повістці дня стоїть питання закриття Міжобласної вечірньої школи для сліпих і слабозорих. Таке враження, що сліпих хочуть бачити з торбами на вулицях міст, як жебраків. А для чого ж ви даєте право на освіту інваліду, щоб ще раз потім принизити?

В Україні стрімко усе змінюється. Для когось криза – це нові можливості, а для когось повний крах. Будь-які суспільні зміни торкаються усіх  громадян. Як же сучасні реформи допомагають жити інвалідам по зору?

            Соціальна допомога знизилася в доларовому еквіваленті з $150 до $50. Суму вказую без урахування виплат по втраті годувальника. Живі батьки отримують мізерні пенсії, так що вважати їх своїми годувальниками якось не коректно. Принято, що на старості років батьків, діти допомагають, а тут виходить, що старенькі батьки тобі допомагають. Щоб хоч якось полегшити існування своїм дітям-інвалідам, батькам простіше вмерти, щоб пенсію передати нещасним нащадкам. З виплатами по втраті годувальника – це просто якась насмішка над народом.

            Знайти роботу сьогодні інваліду по зору просто не реально. Хоч і зобов’язали підприємців приймати інвалідів на роботу, але фонду соціального захисту вигідніше, щоб кошти потрапляли на рахунок фонду, а не в руки самого інваліда. Тому й ніхто не влаштовує на роботу отих калік. Підприємець розуміє, що йому легше заплатити штраф за те, що у нього не працює інвалід, бо йому потрібні особливі умови праці, що обходиться в значно більшу суму, ніж мізерний штраф. Держава вирішила, що краще знає про потреби інвалідів, бо утримує цілі штати працівників соціальних служб, видає псевдо тифло засоби (магнітофони, диктофони, годинники, тростини). Ці тифло засоби настільки відсталі від прогресу, що годяться для сімдесятих років минулого століття. А на взутті з протезних заводів списуються десятки тисяч гривень. Якість і вигляд того взуття зовсім не відповідають субівартості.

            Пільги на навчання приваблюють усіх інвалідів, бо 4, 5 років навчання у ВНЗ відтерміновують жах реальності. Ось і виходить, що сьогодні пільгове навчання, на яке держава витрачаєь кошти, обертається повним безробіттям, бо людина інвалід не конкурентно спроможна. Потрібно враховувати факт того, що люди інваліди – це такі ж люди, як усі інші громадяни. Вони мають певні здібності, тому брати на навчання усіх охочих, надаючи їм пільги,- це безглуздя. Я складала іспити, тому впевнено пишу про те, що можна вступити у ВНЗ на загальних умовах, а не на пільгових.

            Закінчивши ВНЗ, людина—інвалід повинна мати змогу влаштуватися за спеціальністю. А сьогодні закриваються спеціальні школи, єдине місце праці незрячих вчителів. То куди ж податися таким, як я? Звістка про ліквідацію МОСВШ, вечірньої школи для сліпих і слабозорих, мене вбиває: як я буду жити далі, як буду вчити сина?

            Безумовно реформи просто необхідні, але ці реформи мають бути справжніми. Я погоджуюся, що за все ми повинні платити, що монетизація пільг – це добре, бо знищення корупції – це прозорість, але для цього потрібно прибрати дорогі пільги і   дати в руки людей-інвалідів необхідні для цього кошти, бо вони ними краще розпорядяться, ніж держава. Хто ж, як не сам інвалід, знає, що йому потрібно, який тифлозасіб допоможе покращити життя, яке взуття йому зручне, який працівник в соціальних й побутових питаннях йому допоможе.

            Вважаю, що реформи в соціальній сфері вже просто перезріли. Реформи покращують життя, а не повільно знищують найнезахищеніших. Найправильнішою зміною буде повна монетизація усіх пільг, але гроші для цього повинні одержувати самі інваліди в свої руки. З таким мізером, який одержує інвалід нині, не те щоб жити нормально, а навіть існувати важко. Ні пільги, ні тпсевдо турбота держави з її страшенно дорогими тифло засобами й взуттям, яке видається пара на 2 чи 3 роки не можуть врятувати мою родинну (2 інваліди 1 групи по зору і шістнадцятилітній син-студент) від зубожіння та прозябання. 

Ще одна можливість для незрячих ліквідується!

Вже кілька місяців висить у повітрі питання існування Міжобласної вечірньої середньої школи. Це моє єдине місце роботи за фахом на даний час. Якщо,спеціальний навчальний заклад ліквідують, як зазначається у листах від міністерства освіти, то я опинюся в крутому піке – стану нікому непотрібним тягарем.

            Виникає болюче питання: якщо держава дає інвалідам можливість вступати й навчатися у ВНЗ на пільгових умовах, то де ж їм потім працювати? Мабуть, якщо за навчання незрячого Україна платила, то вона б не хотіла бачити убогого сліпця-жебрака  з торбою, якого яскраво описав Тарас Шевченко. Усі нечисленні можливості реалізації й достойного життя для сліпої людини скорочуються й ліквідуються. А сліпота, між іншим,- одна з найважчих вад. За будь-яку послугу – піти в дешевий супермаркет, який далеко від тебе; ремонт дрібнички, яку здоровий полагодить без труднощів; потрапляння до потрібного місця, часто на таксі; похід до лікаря чи державної  установи, а дороги у нас такі, що легко можна поламати ноги (про псування взуття від таких «супер прогулянок» по ямах та калюжах в дощову погоду, та щей «вітання з рекламами» біля салонів та магазинів , після яких часто порваний одяг, я взагалі мовчу) – доводиться платити нервами й останніми копійками. Якось мені довелося навіть побувати і в комунікаційному люці, який був відкритим, і під сходами потяга, що на великій відстані стояв від перону, - у нас усе для людей! Їх, тих грошей, держава платить аж 1423 грн. Закриють школу  - доведеться розраховувати лише на ці гроші. Як жити далі в такому жорстокому й дикому світі з космічними цінами? Як ростити дітей?

Висновок один: нормальну людину з вадами зору не сприймає держава, а її чиновники почуватимуться спокійнішими й сильнішими, якщо будуть бачити убогих, затурканих й пошарпаних сліпих - так їх можна пожалітий ще раз возвеличитися! 

Міжнародний день сліпих

У передчутті Нового року не хотілося б писати про сумне, але реалії життя не дозволяють   порадіти святу. З чим входимо у рік Новий? .
Війна, бідність та брехня.
Надії на краще розвіялися. Майдан використали покидьки. Це ж подумати: дружина президента згадала про сліпих у спеціальний день. А колись мій чоловік мав щастя звернутися по допомогу до Порошенка. Звичайно, «Хитрий лис» не відмовив, але його допомога була справжньою фікцією. На місцевому телебаченні було вже домовлено про передачу з Олександром, а наш тодішній успішний бізнесмен Петро Олексійович замовив слово на телебаченні. І вийшло так, що буцім-то він домовився про цю передачу. Хоча «Хитрого лиса просили про інше, він, як завжди, був вірний своїм амбіціям – гарно пропіаритися, але ніц не зробити. Ось і сьогодні дружина Порошенка піариться, прикриваючись сліпими. А як живуть незрячі на 1437 гривень на місяць під час шаленної дорожнечі? Кого це цікавить…
Як люди могли проголосувати за людину, яка розвалила цукрову галузь? Безліч цукрових заводів на Вінниччині розібрані на металобрухт. Зате нині «Рошен» квітне. Усе минуло і забулося. Будівничий держави Україна докладав максимальних зусиль, щоб гроші текли у його власні кишені. А прості люди були йому байдужими. Славнозвісний «Тік» зі своїми «Оленями» наш президент , мабуть дуже поважає. На усіх піар-концертах «Тік» співав і супроводжував нашого Петра Олексійовича. Погляди соліста групи просто вразили. Якось він на місцевому радіо заявив, що українці не здатні збудувати державу, що треба запросити іноземців на керівні посади в Україну. То виходить, що Порошенко для них Іноземець.
Масштабна акція у Вінниці з відкриттям фонтану- це велика замальовка до образу Петра Олексійовича. Багатий бізнесмен поважно ходив поміж тими, хто прийшов поглянути на диво-фонтан, і демонстративно тис руки. Він підкреслював вже тоді свою значимість для України. А на Майдані? Проїхався на машині перед беркутом. Буцім-то на нього хтось там кидався з ножем, але охоронці врятували. Ах! А на виборах – він президент. А де ж він був, коли стріляли в людей?
Обіцяв, стоячи у вигідних ракурсах, усе відновити після того, як скинуть Януковича. Обіцяв нову квітучу державу. Задля блага держави та законності мав продати свій бізнес.Але що там, обіцянка – цяцянка.
Лиса звірі розірвали за брехню… Казки наш президент, мабуть забув. Діти у 5 класі зараз такі казки добре вивчають. Так що,царю з небесної глини, стережіться…

Інклюзивна освіта

Після бурхливих подій «Революції гідності» життя інвалідів в Україні стало важчим: ріст цін, розчарування, переживання через військові події на Сході… А скільки було сподівань під час майдану!

            Розумію: світогляд не поміняти за кілька місяців. Проблеми у незрячих були і залишаються одні і тіж, незважаючи на політичні зміни. Погляд на інваліда у суспільстві не помінявся. Інвалід – це значить співчуття на словах, привід поговорити про нього. На долю сьогодні живущих незрячих припала місія в нашій державі сформувати позитивний образ людини з фізичними вадами. Цей процес відбувається дуже повільно. Процес інтеграції інваліда відбуватиметься значно швидше, якщо почне активно впроваджуватися інклюзивне навчання. Я вважаю, що інтернати при цьому потрібно залишити, бо інклюзія – це дуже індивідуальна річ. Одні діти справляться з цим завданням, а іншим таке навчання не підійде. Та навчання серед здорових людей вирішує дуже багато проблем, робить суспільство ближчим до незрячих.

            Сьогодні я займаюся підготовкою до школи з сліпим хлопчиком. У моєму педагогічному досвіді це друга дитина, яку я готую до школи. Пройшовши власний шлях навчання, маючи педагогічний стаж роботи у вечірній школі для сліпих і слабозорих, уроки будую на самостійних висновках та розумінні проблеми цієї дитини. Завдяки зусиллям мами хлопчика та моїм заняттям результат дуже гарний. За три місяці занять дитина опанувала систему Брайля, почала правильно артикулювати звуки, розмовляти без запинок. Це далеко не всі досягнення.

            Звичайно, що поряд з відсутністю зору йде затримка розвитку, тому дуже важливим фактором є ранній розвиток малюка. Для здорових батьків народження сліпої дитини є шоком, вони не знають, як її виховувати, не вміють правильно поводитися з нею.

Колега - сироїд

Дуже давно я не поповнювала блог новими записами. Все не доходили руки. Розкажу про свого незрячого колегу, який змінив свій традиційний спосіб життя, ставши сироїдом. Саме так, сироїдом, але це не той, хто вживає сир чи сире м’ясо і рибу.

                Сорок років жив мій колега без особливих турбот про їжу, вживав традиційні продукти , притаманні українському народу. Протягом життя колега мав безліч проблем з очима, в результаті занять дзюдо повністю осліп. Він має чудову сім’ю: дружину й трьох дітей. З віком прийшло розуміння того, що своїм дітям ти потрібен здоровим, бо ти вже й так інвалід. Двадцятирічний стаж курця почав про себе нагадувати безсонням та кашлем. Улюблені відбивні, білий хліб, смажена картопля, шашлички та різна м’ясна смакота відгукувалися печією та болем печінки. Після роботи став обов’язковим кількагодинний денний сон. Турботи повсякдення, проблеми на роботі розхитали нервову систему. Світ ставав не цікавим.

                Уривки, вихоплені випадково з різних ЗМІ, принесли цікаві слова «сироїдство», «сироїд».Фах біолога кликав розібратися з цими поняттями. По зернині  почав збирати скупі відомості про такий спосіб життя. Комп’ютер один, а бажаючих домочадців покористуватися дивом сучасності багато. Потроху діти скачували лекції з просторів мережі інтернет, дружина читала спеціальні форуми таких людей, книги в аудіо варіантах також помаленьку віднаходилися. Варто лише чогось дуже бажати і воно знайдеться. Пробував сам наслідувати прочитане – відмовився від цигарок, почав харчуватися лише овочами та фруктами в сирому вигляді; мед та горіхи поповнювали енергетичний баланс. Якось і не вірилося, що пухкенький біолог зможе довго так протриматися. Вагу довго не втрачав, та згодом заняття фізкультурою та сироїдство дали гарні результати. Щоправда взимку дуже мерз. Наслідком таких змін став спокій і врівноваженість, красива шкіра, сон нормалізувався. Словом став чоловіком на всі сто.

                Не раз я жартувала з колегою, нагадуючи про те, що він вважав людину хижаком, адже вона має різці так само, як і тварини-хижаки. Та біолог детально пояснював, що у хижаків короткий кишківник, а людина має дуже довгий кишковик, як і травоїдні.

                Не можу засуджувати колегу за зміну традиційного способу життя, як не можу й обходитися без вареної та печеної їжі. Просто захоплююся його силою волі і бажанням бути здоровим. Стала вживати значно більше овочів та фруктів внаслідок спілкування з біологом. Можу сказати, що це просто здорово. В майбутньому сподіваюся знайти свій здоровий спосіб життя, чого й вам бажаю!