Із змінами після
«Революції гідності» приходить розуміння того, що ситуацію на краще змінити
можеш лише ти сам. Жоден президент, прим’єр чи олігарх не хоче випускати контролю громадян за рахунок субсидій, заробітніх плат чи пенсій зі своїх
владних рук. Чим біднішими будуть ці громадяни, чим пильніше слідкуватимуть
державні органи за майновим станом кожного громадянина, тим довше люди
залишатимуться бідними й пригніченими, а з такими людьми можна робити, що
завгодно, бо вони починають сповідувати рабську ідеологію.
З плином часу й дворічною
турботою нової влади соціальна допомога людям з особливими потребами, у яких
відсутній зір, знизилася в доларовому еквіваленті з 155 умовних одениць до 60
умовних одениці. Хто не уявляє собі життя сліпої людини, може закрити очі хоч
на годину і так пожити, зробити будь-яку побутову звичну домашню роботу. як
змогла б здорова людина, опинившись в ситуації сліпого, вижити на такі кошти? А
Патерналізм у людини із особливими потребами може й бути достатньо високим, але
не у всіх незрячих людей панує в голові ідеологія того, що їм усі зобов’язані чимось. Тисячі сліпих людей живуть
нормальним звичним життям, створюють сім’ї, виховують дітей. У одній родині незрячих навіть син віддав життя за нашу
Вітчизну на Донбасі. Сліпі люди голосують на виборах, навчаються в
університетах, часом і працюють за наявності місця роботи. тож, незрячі – це
такіж громадяни, як інші здорові люди.
Світ влаштований
так, що життя у ньому під лаштоване під комфорт здорових людей. Звичайно, за
кордоном, у розвинених країнах безбар’єрність й доступність для будь-яких людей
передбачена, але сам незрячий також повинен підлаштовуватися під звичайний
уклад життя: він має навчитися жити серед здорових людей. На долю сьогоднішніх
українських сліпих випала нелегка місія - розкрити світові самих себе, бо за
радянського часу дуже добре працювала система шкіл-інтернатів, УТОС. Система
була закритою для суспільства: незряча дитина навчалася в інтернаті, потім йшла
працювати на підприємство УТОС, спершу отримувала гуртожиток, а потім і
квартиру, автобус возив людей на роботу, там же й був спеціальний магазин,
медичний пункт з усіма фахівцями, бібліотека, клуб, вечірня школа. Усе
працювало добре й злагоджено. Але здорові громадяни нічого зовсім не знали про
сліпих, вони рідко бачили їх утранспорті чи в інших закладах.
Нині все по-іншому. Незрячі
поставлені в умови виживання на рівні із здоровими людьми. Конвенція про права
людини в Україні нормально ніколи ще не працювала, тому самим незрячим
доводиться створювати нові громадські організації, шукати працю поза межами
УТОСу. Вже майже рік я знаю Вінницького офтальмолога, Малачкову Наталю,
Валентинівну. Вона наперекір усім засторогам вирішила пізнати природу сліпоти
не лише фахово, а й з позиції звичайного життя. Лікар Наталя створила
громадську організацію «Хвиля Життя». Організація має амбітну мету –змінити на
краще якість життя незрячих у Вінницькій області. Її друзі, чоловік та інші
члени організації вже зробили хоч і небагато, але кроки діяльності є впевненими
та результативними. Записано аудіо підручник з української мови для 6 класу,
проведено акцію в торговельно-розважальному центрі «Мегамол» по збору коштів на
цей підручник, виграно гранд на тренінг по веденню справ громадської
організації «Стратегія планування».
Тренінг проводив
чудовий фахівець Руслан Краплич. Вміння вести чітку лінію тренінга, доступність
пояснень стратегічного планування просто зачарували мене. Хотілося ще і ще
говорити з такою приємною і доброзичливою, раціональною й обізнаною в усіх
сферах діяльності людиною. Тренінг повинен обов’язково штовхнути справи
організації далі. Мотивація робити розпочату справу, розуміння місії після
роботи в групах страшенно зросла. Я усвідомлюю, що просто задля майбутніх змін на
краще зобов’язана довести членам
організації та Наталі те, що адаптація незрячої дитини може бути успішною. Моя
місія сформувати в членів організації
позитивний образ сучасного українського сліпого.
