Для батьків спочатку моя хвороба була трагедією,
вони возили мене і по лікарнях, і по знахарях. З народженням брата та сестрички
– двійнят, з’ясувалося, що й
у сестрички аналогічні проблеми. Сльозами горю не завадиш. Потрібно було
приймати дійсність. Батьки виховуваи нас як і звичайних дітей – ходили до
звичайного дитсадка, намагалися малювати, як могли, прогулянки, відпочинок у
бабусі в селі.
Через окулістів дізналися, що в
селі Самгородок Козятинського району є школа-інтернат для слабозорих, хоч
відсоток зору відповідав школі для сліпих у києві, поїхала я вчитися в
Самгородок. Батьки сподівалися на покращення та й до цього села ближче їздити
на відвідини.
Навчання в інтернаті було перемішане
сумними й радісними сторінками. Про сторінки інтернацького життя розповім
пізніше на сторінках блогу.
Здобувши середню освіту,вступила
на філологічний факультет Вінницького педагогічного університету на «спеціальність»
українська мова та література, та зарубіжна література. Роки навчання в універі
були чудовими. Я вчилася з великою охотою, не зважаючи на труднощі. Після другого
курсу вийшла заміж за Войтка Олександра. Звичайно вчитися стало важче – побут і
навчання рвали мене на шматки. Та щей Сашко – творча особистість: відвідини друзів,
поїздки його на концерти. Намагалися робити кроки для порозуміння, хоч і не
обходилося без скандалів.
Перейшовши на четвертий курс,
народила сина Ростислава. Навчання стало мукою, але дякуючи батькам та
викладачам , я продовжувала вчитися на стаціонарі. Малий слухав зі мною лекції
та озвучені книги. Олександр допомагав також. При нагоді детальніше напишу про
це навчання.
По закінчені університету два роки не працювала,
підшукуючи роботу. Через кілька років звільнилося місце українського філолога в
вечірній спеціальній школі. Дякуючи її директору Приятельчук Людмилі
Костянтинівні, я почала працювати й там же працюю до нині