Відсоток незрячих новонароджених в
Україні зростає. Усе частіше молоді батьки стикаються з ретинопатією немовлят.
Радість від появи в сім’ї
дитини змінюється на розпуку та жах. Спершу це виснажлива боротьба за залишок
зору, а потім осягнення премудростей виховання незрячої дитини. Реальність
диктує й підказує шляхи й методи.
Головне, що мають зрозуміти батьки
сліпої дитини це те, що світ їхня кровинка буде пізнавати через дотик та звук.
Втрата зору – це не втрата розуму, тому необхідно забезпечити умови нормального
розвитку. Польські сестри започаткували центр для батьків, які мають незрячих
діточок, у Старому Скалаті (Тернопільщина). Я знаю родину, яка бувала в гостях
у цьому центрі не один раз. Саме ці сестри допомогли батькам Темофія зрозуміти,
як потрібно виховувати розумного сина. А ще Валентина Антонівна з Харкова зі
своїм проектом «Мамина школа» робить величезний вклад в освітню роботу незрячих
дітей. Усі ці проекти – це приватні капіталовкладення або гранти. А яку ж
допомогу мають незрячі діти від держави?
На це питання можна відповісти так:
соціальна допомога в розмірі 1437 грн. Чи можуть батьки забезпечити на таку
суму нормальний розвиток своєї дитини? Звичайно, ні. Особливо страшно, якщо така
дитина народжується в неблагополучній родині. В такому разі соціальна виплата
стає гарною підтримкою гулянок чи інших потреб горе-батьків. А що ж. У нас
держава полюбляє обездолених. У селі моєї бабусі одній ледащиці-матері, яка
хвора на голову й має 2 дітей, знає, що таке травичка, держава зобов’язала
сільську раду навіть ремонт хати зробити. У держави своє бачення… А хаос і
безсистемність в освіті незрячих позбавляють багатьох сліпих дітей нормального
розвитку. Декларативні заяви та закони про інклюзивну освіту залишають батьків
сам на сам з проблемами освіти незрячої дитини. Звичайно, інтернати ніхто не
закрив, але до 6 років, як мають виховуватися такі діти. Та чи усі вони поїдуть
до інтернатів, чи підуть для галочки у звичайну сільську школу? У сучасних прозорих офісах по країні сидить і важко
працює безліч люду, який активно займається соціальною політикою. А в задніх
дворах, за цими розкішними будівлями, де вершаться долі мільйонів інвалідів та
пенсіонерів, стоять дорогезні іноземні автівки, на яких державні чиновники
добираються до місця роботи.
Реабілітаційні центри для сліпих
дошкільнят та батьків мають бути у кожному обласному центрі, а навчання й
реабілітація незрячого має бути не по бажанню, а обов’язковою. У таких центрах повинні працювати самі
незрячі, які пройшли власний шлях інтелектуального зростання, мають відповідну
освіту. А то хто ж краще знає усі тонкощі життя сліпого, якщо не сам сліпий?
Нинішні державні реабілітаційні центри такі вбогі та застарілі, що диву даєшся.
А декларативні центри відмивають гроші дуже гарно.
За деклараціями турботи про сліпих
криється стільки цинізму, що ні в казці сказати, ні пером описати. Обов’язком стало для дружин президентів
відвідувати інтернату Києві у день «Білої тростини». А що від тих відвідин? Подивились,
пожаліли, подаруночки вручили, та й по всьому. Усе! Живіть далі як самі знаєте.
Ми ж то знаємо. Але скільки удуть інвалідами прикриватися для власного піару?
Краще б узяли досвід з Європейських країн, перенесли в Україну, а не відмивали гроші,
не декларували свою турботу.
Ще одне питання, на яке відповіді
немає. Навіщо давати пільги у ВНЗ на навчання інвалідів, якщо потім цим
інвалідам немає де працювати. Щоб після університету ця жахлива реальність ще
раз боляче стукнула? Ось і сьогодні на повістці дня стоїть питання закриття
Міжобласної вечірньої школи для сліпих і слабозорих. Таке враження, що сліпих
хочуть бачити з торбами на вулицях міст, як жебраків. А для чого ж ви даєте
право на освіту інваліду, щоб ще раз потім принизити?
