Після бурхливих
подій «Революції гідності» життя інвалідів в Україні стало важчим: ріст цін,
розчарування, переживання через військові події на Сході… А скільки було
сподівань під час майдану!
Розумію: світогляд не поміняти за
кілька місяців. Проблеми у незрячих були і залишаються одні і тіж, незважаючи
на політичні зміни. Погляд на інваліда у суспільстві не помінявся. Інвалід – це
значить співчуття на словах, привід поговорити про нього. На долю сьогодні
живущих незрячих припала місія в нашій державі сформувати позитивний образ
людини з фізичними вадами. Цей процес відбувається дуже повільно. Процес
інтеграції інваліда відбуватиметься значно швидше, якщо почне активно
впроваджуватися інклюзивне навчання. Я вважаю, що інтернати при цьому потрібно
залишити, бо інклюзія – це дуже індивідуальна річ. Одні діти справляться з цим
завданням, а іншим таке навчання не підійде. Та навчання серед здорових людей
вирішує дуже багато проблем, робить суспільство ближчим до незрячих.
Сьогодні я займаюся підготовкою до
школи з сліпим хлопчиком. У моєму педагогічному досвіді це друга дитина, яку я
готую до школи. Пройшовши власний шлях навчання, маючи педагогічний стаж роботи
у вечірній школі для сліпих і слабозорих, уроки будую на самостійних висновках
та розумінні проблеми цієї дитини. Завдяки зусиллям мами хлопчика та моїм
заняттям результат дуже гарний. За три місяці занять дитина опанувала систему
Брайля, почала правильно артикулювати звуки, розмовляти без запинок. Це далеко
не всі досягнення.
Звичайно, що поряд з відсутністю
зору йде затримка розвитку, тому дуже важливим фактором є ранній розвиток
малюка. Для здорових батьків народження сліпої дитини є шоком, вони не знають,
як її виховувати, не вміють правильно поводитися з нею.
У моєму випадку
хлопчик, що прийшов на заняття вже багато вмів завдяки невгамовності мами,
завдяки зверненням мами до дефектолога в нашому місті, завдяки відвідуванню
проекту «Мамина школа». Але дитині на момент звернення до мене вже було 7 з
половиною років, якби мама швидше зрозуміла, що сліпота – це не вирок, вона
значно швидше приступила б до вирішення проблем. Але вчитися ніколи не пізно, а
правильний підхід пришвидшує розвиток.
Досягнувши певних результатів у
своїй роботі з сліпою дитиною дошкільного віку, я зрозуміла, що інклюзія – це прогресивне
явище. Навчання в інтернаті обмежує дитину, адже вона приходить у клас дітей з
різним ступенем розвитку, а часто такі діти є дуже запущеними. З одного боку
психологічно, можливо, процес адаптації відбувається легше, бо оточення
відчуває такі ж проблеми, але відчуття у здоровому колективі своєї
недосконалості дає поштовх для швидкого розвитку. Навчання у рідному місті,
життя у родині, спілкування зі здоровими людьми створює комфорт і нормальні
умови розвитку. Інтернат відриває дитину від реальності: турбота педагогічного
колективу; створення умов, коли тобі приготують і подадуть сніданок, обід і
вечерю; користування державним обладнанням, закритість закладу. В дорослому
віці це створює багато додаткових психологічних проблем.Сьогодні міркую над
тим, чи можливо розпочати інклюзію цієї дитини. Познайомившись з позитивним
досвідом львів’янки Оксани
Потимко, думаю, що все можливо. Але чи зважиться родина дитини на таке навчання?
Ось і виходить, що підтверджується слоган, що звучав під час майданівських
подій на «5 каналі» «Країна «Зроби собі сам!»» Хто ж як не самі інваліди
поміняють відношення суспільства до себе? Сьогодні потрібно самому інваліду
шукати способи виживання і самореалізації, а інклюзія – це крок до майбутнього.
