Із трьох головних життєвих завдань: посади
дерево, народи й виховай дитину, побудуй будинок – для незрячого виконання будь-якого з них є складним.Не
даремно людей-інвалідів називають »люди з обмеженими можливостями».В Україні
обмежуються можливості не лише інвалідів, а й здорових людей. Проте до
реалізації місії життя на землі прагне кожен.
Для будь-кого тепло родинного
вогнища є надійною опорою. Ось і сліпі створюють сім’ї, народжують діток, по
мірі фінансової спроможності будують чи купують житло. Все – як у звичайних
людей. Якими ж великими зусиллями даються маленькі перемоги для них! Народивши
здорового малюка, незрячим людям доводиться приломлювати своє безбарвне
світосприйняття з сприйманням світу зрячою дитиною. Тут відбувається своєрідне
навчання один одного. Батьки не бачать кольорів, предметів, не можуть прочитати
книжечку, виготовити аплікацію чи ще якусь дитячу забаганку-потребу задовільнити.
Тут дітки й батьки проявляють креатив. Батьки вивчають кольори іграшок, одягу;
напам’ять декламують казочки, гортаючи сторінки улюблених казочок,попередньо
вивчивши, де що знаходиться на тих сторінках. Діти також поступово
усвідомлюють, що у тата й мами можуть бути проколи з показом картинок. Тому
виправляють з поясненнями їх. «Ні мамо, то не зайчик, а півник…» - серйозно й
без докору, природньо й без нервів. Малюки звикають до того, що мамі потрібно
подати в ручки піднятий предмет чи прозвітувати про піднятий цигарковий бичок.
Мама пояснить в черговий раз, що таке добре, а що – погано. Розум у таких
діточок працює відмінно: не знаючи назви предмета чи явища, малюк приглядається
й прислухається до оточуючого, робить висновки. Звичайно, не буває без казусів.
Діти починають гратися – причаїться десь у кімнаті, ти його кличеш, а він десь
на столі стане й очікує, поки ти його знайдеш. Тут доводиться бути і тренером, і
вихователем. Головне не нервуватися, а погратися з бешкетником і при цьому
пояснювати, де можна гратися, а де потрібна відповідальність. Дорослішаючи,
хлопчик чи дівчинка почувають відповідальність за своїх батьків. Ще тільки
малюк навчився ходити й трохи розмовляти, а вже потрібно штучно створювати
ситуації, коли необхідно знайти вихід в складних обставинах, зорієнтуватися в
просторі. Прикладом може стати така ситуація. Ви відійшли від свого будинку на
порядну відстань, серйозно говорите: «А де ж це ми заблукали?Як нам знайти
будинок?» Дитина має зорієнтуватися, що можна запитати в перехожих, де
знаходиться будинок під потрібним номером на певній вулиці.
Для незрячих батьків болячи
відчувати, що їхня дитина у чомусь поступається своїм одноліткам. Тому вони
всіма силами намагаються підтримати своїх чад. Найкращий велосипед. Цікава
іграшка, красивий одяг – забезпечать впевненість дитині серед своїх друзів. На
мізерну соціальну допомогу забезпечити нормальне дитинство своїм дітям майже не
можливо. Це, мабуть, лише в Україні люди будуть їсти сухарі, але зовні
виглядати пристойно. Чомусь можновладці не розуміють, що маленькі громадяни –
діти сліпих батьків – це майбутнє держави.
Останнім часом стає все важче
достойно жити, але керманичі звітують, як усе чудово. При тій шаленій
дорожнечі, враховуючи проблеми (частіше розбитий посуд, купівля товарів, де є
змога їх придбати, а не де дешевше; проблемність у пересуванні; наймання
робітників у багатьох сферах, де здоровий без проблем справиться), 1260
грн - просто краплина в морі.
Не хочу, щоб сліпих жаліли.
Необхідно, щоб суспільство усвідомило, що незрячі люди можуть гарно виконувати
посильну роботу: працювати з комп’ютером, бути гарними музикантами, співаками, фаховими працівниками в школі,
в училищі, в університеті. На жаль, українці звикли бачити сліпих жебраками з
торбою, яких водять поводирі. Сучасним незрячим доводиться ламати ті
стереотипи, усім своїм життям доводячи, що громадяни україни є з каліцтвами,
але вони, в першу чергу, люди з власною гідністю.
