Приниження – це і
вчинок, і відчуття. Той, хто принижує відчуває свою значимість; той, кого
принижують,відчуває пригніченість, поразку.
Нажаль, явище приниження є
тотальним у сучасному українському суспільстві. Це інструмент регулювання усіх
відносин. У школі методом приниження регулюють стосунки: вчитель – учень,
батьки та адміністрація. Пригнічений учень хоч сидітиме тихо, а батьки обов’язково понесуть гроші у шкільну казну.
Відома формула «ти начальник – я
дурень» дає директору чи босу більше неписаних прав: платити зарплату в
конверті, видавати її невчасно, сидіти в кріслі «розпорядника душ людських»
твердо й впевнено.
Кожна людина має якісь цінності
- як матеріальні, так і духовні. Тому завжди є що втрачати Саме на цьому
будується механізм приниження, який викликає страх втрати чогось значимого для
особистості .А у страху очі великі. Підігріваючи почуття боязкості приниженням,
можна легко маніпулювати людьми.
Особливо гостро нині у соціумі стоїть
матеріальне питання, тому кожен дорожить роботою. Праця за мізерні кошти стала
нормою. Люди боряться не за свободу чи гідність, а за кошти на необхідне. Для
нас придбання меблів чи ремонт помешкання, купівля одягу чи побутової техніки
стає великою подією. Такі звичайні речі приземлюють, а життєві дороги
наповнюються дріб’язком.
Як уникнути цього? На це питання дати відповідь важко.
Моїм
дивізом є слова ГенріхаІбсена: «Горіти зіркою, летіти і впасти». Бажання не
втратити людську гідність у мене домінує над іншими бажаннями. З дитинства
майже нічого не бачачи, я прагнула бути повноцінною особистістю: у школі,
університеті, в сім’ї, на
роботі намагаюся залишатися собою.
Робота – це справжнє
випробування характеру. Якщо здорова людина може знайти місце реалізації та
заробітку без проблем, то сліпа людина у своєму виборі обмежена.Іноді охоплює
такий відчай, що покинула б роботу враз, але згадаєш, що вдома чекає на тебе
талановитий син, тай душиш сама у собі це бажання. Миришся, підлаштовуєшся,
перестаєш бути собою – починаєш грати роль. Втрата роботи стала страшилкою. Я
терплю несправедливість задля ідеї виховання сина. Згадую слова Василя Стуса: «
Терпи, терпи! Терпець тебе шліфує. Тримайся далі розпачу й надій». Абсурд
заполонив усі сфери життя: не потрібна нікому твоя робота, а потрібно, щоб ти
мучився. Усвідомлювати, що ти гвинтик цього абсурду, важко, але один в полі
- не воїн. Ось і продовжую свідомо
творити абсурд. Де ж вихід?
