Вже давно
ведуться розмови про інтеграцію інвалідів в суспільство. Модним стало навчання
інвалідів у звичайних школах. Я знаю випадок, коли незрячий хлопчик навчався у
звичайній вінницькій школі. Пропонувала хочаб вивчити систему письма Брайля –
рильєфно-крапкове письмо для сліпих – відмова і мотивація тим, що можливо
дитина ще буде бачити. На жаль, діагнос там був безнадійним. Для мене було не
зрозумілим, як ця дитина може на слух вчити матиматику, хімію, фізику. Та воля
батьків мала законне підгрунтя.
Сама навчалася серед зрячих
студентів і знаю, що можна знайти вихід з різних ситуацій, але без знання
системи Брайля ні контрольних, ні нотаток не зробиш.В радянські часи система
життя сліпих була глибоко продумана: у семирічному віці дидина обов’язково мала
навчатися у спеціальному інтернаті, де вона отримувала гарну освіту, де з нею
працювали кваліфіковані фахівці. Навчаючись сама в кількох інтернатах, я добре
знаю реалії життя окремо від батьків, рижим, підкорення волі вихователю. Іноді
учні називали спецшколу «тюрмою». Але нині розумію, що моя освіта – це освіта
гімназійна. Майже з усіх предметів консультую і допомагаю виконувати домашні
завдання своєму синові. Дивуюся, що теперішні діти не можуть і не хочуть
вчитися. Потім після закінчення дев’ятирічки йшли працювати на підприємство,
вчилися у вечірній спеціальній школі назаводі, при цьому забезпечувалися
гуртожитком. Праця і навчання у школі розбавлялися участю в різних гуртках та
художній самодіяльності.З часом після одруження та народження дітей сім’я
забезпечувалася житлом. Тому праця на підприємстві була бажаною. Нині ситуація
зовсім протилежна. У інтернат багато батьків не віддають дитину через те, що
отримують пенсію, а гроші сьогодні, особливо в селі, дуже потрібні.
Підприємства не можуть приймати іногородніх незрячих через відсутність житла.
Ось і виходить, що необхідність інтеграції є обов’язковою.
Живучи у вільній Україні, постійно
намагаюся інтегруватися в суспільство. Чи вдалося це мені? Важко сказати. Після
закінчення університету думала, що зможу навчатися в аспірантурі, але
зрозуміла, що без грошей не зможу оплачувати для себе асистента. Утой час ще не
були так розповсюдженні комп’ютери тай коштував для мнене він захмарні гроші. Намагалася влаштуватися у
звичайну школу, міг би бути лише факультатив. Праця і зусилля не
виправдовувалисебе матеріально: 2 години на тиждень –це мізер.У мене вже був
малолітній син і незрячий чоловік, який також шукав собі роботу. Зрозуміла я,
що від УТОСу не втичеш. При нагоді знайшла роботу у вечірній спеціальній школі.
Досвіт мого чоловіка також яскраво
демонструє, як суспільство сторониться сліпих. Маючи гарний музичний досвіт,
будучи багатьом відомий, він не може працювати в жодному ресторані через те, що
директори не бажають мати справу з ним. Мовляв, ти псуєш нам вигляд нашого
бізнису. Не раз відвідувачі ресторанів, у яких Сашкові вдавалося хочаб короткий
час працювати, були захоплені, але чомусь дратує це адміністраторів та
господарів.
Я
вважаю, що на законодавчому рівні необхідно врегулювати працевлаштування
інвалідів. Дати можливість стати корисними й реалізуватися має право кожна
людина.Вжахнулася, коли дізналася, що французький просвітитель Дені Дідро був
ув’язнений за лист про те, що сліпих людей необхідно вчити грамоті. Ми нині вже
живемо у 21 столітті.
