В Україні стрімко усе змінюється. Для когось криза – це нові можливості, а для когось повний крах. Будь-які суспільні зміни торкаються усіх  громадян. Як же сучасні реформи допомагають жити інвалідам по зору?

            Соціальна допомога знизилася в доларовому еквіваленті з $150 до $50. Суму вказую без урахування виплат по втраті годувальника. Живі батьки отримують мізерні пенсії, так що вважати їх своїми годувальниками якось не коректно. Принято, що на старості років батьків, діти допомагають, а тут виходить, що старенькі батьки тобі допомагають. Щоб хоч якось полегшити існування своїм дітям-інвалідам, батькам простіше вмерти, щоб пенсію передати нещасним нащадкам. З виплатами по втраті годувальника – це просто якась насмішка над народом.

            Знайти роботу сьогодні інваліду по зору просто не реально. Хоч і зобов’язали підприємців приймати інвалідів на роботу, але фонду соціального захисту вигідніше, щоб кошти потрапляли на рахунок фонду, а не в руки самого інваліда. Тому й ніхто не влаштовує на роботу отих калік. Підприємець розуміє, що йому легше заплатити штраф за те, що у нього не працює інвалід, бо йому потрібні особливі умови праці, що обходиться в значно більшу суму, ніж мізерний штраф. Держава вирішила, що краще знає про потреби інвалідів, бо утримує цілі штати працівників соціальних служб, видає псевдо тифло засоби (магнітофони, диктофони, годинники, тростини). Ці тифло засоби настільки відсталі від прогресу, що годяться для сімдесятих років минулого століття. А на взутті з протезних заводів списуються десятки тисяч гривень. Якість і вигляд того взуття зовсім не відповідають субівартості.

            Пільги на навчання приваблюють усіх інвалідів, бо 4, 5 років навчання у ВНЗ відтерміновують жах реальності. Ось і виходить, що сьогодні пільгове навчання, на яке держава витрачаєь кошти, обертається повним безробіттям, бо людина інвалід не конкурентно спроможна. Потрібно враховувати факт того, що люди інваліди – це такі ж люди, як усі інші громадяни. Вони мають певні здібності, тому брати на навчання усіх охочих, надаючи їм пільги,- це безглуздя. Я складала іспити, тому впевнено пишу про те, що можна вступити у ВНЗ на загальних умовах, а не на пільгових.

            Закінчивши ВНЗ, людина—інвалід повинна мати змогу влаштуватися за спеціальністю. А сьогодні закриваються спеціальні школи, єдине місце праці незрячих вчителів. То куди ж податися таким, як я? Звістка про ліквідацію МОСВШ, вечірньої школи для сліпих і слабозорих, мене вбиває: як я буду жити далі, як буду вчити сина?

            Безумовно реформи просто необхідні, але ці реформи мають бути справжніми. Я погоджуюся, що за все ми повинні платити, що монетизація пільг – це добре, бо знищення корупції – це прозорість, але для цього потрібно прибрати дорогі пільги і   дати в руки людей-інвалідів необхідні для цього кошти, бо вони ними краще розпорядяться, ніж держава. Хто ж, як не сам інвалід, знає, що йому потрібно, який тифлозасіб допоможе покращити життя, яке взуття йому зручне, який працівник в соціальних й побутових питаннях йому допоможе.

            Вважаю, що реформи в соціальній сфері вже просто перезріли. Реформи покращують життя, а не повільно знищують найнезахищеніших. Найправильнішою зміною буде повна монетизація усіх пільг, але гроші для цього повинні одержувати самі інваліди в свої руки. З таким мізером, який одержує інвалід нині, не те щоб жити нормально, а навіть існувати важко. Ні пільги, ні тпсевдо турбота держави з її страшенно дорогими тифло засобами й взуттям, яке видається пара на 2 чи 3 роки не можуть врятувати мою родинну (2 інваліди 1 групи по зору і шістнадцятилітній син-студент) від зубожіння та прозябання.